|
Суспільство завжди вороже сприймало тих, хто так чи інакше відрізнявся від загально прийнятих стандартів. Сповна випили чашу жорстокості оточуючих митці, генії - люди, котрі мислили світ вищими категоріями, а також інваліди. Останнім, як нікому, потрібна наша увага та підтримка. А що натомість вони отримують?
Прикладів нелюдського ставлення до людей з фізичними та розумовими вадами - безліч. Сотні, тисячі інвалідів щодня зазнають принижень, дискомфорту, вимушені щохвилини відстоювати власні права та доводити свою спроможність бути корисними суспільству. Однак чи розуміємо ми їх? Чи протягуємо руку допомоги там, де це потрібно?
Сьогодні в Україні налічується понад 2,65 млн. осіб з дефектами, що призводятьдо обмеження життєдіяльності. І хоча на законодавчому рівні їхні права захищені та гарантовані Конституцією, на ділі все набагато сумніше. Йдеться і про квоту робочих місць для інвалідів підприємствах, і про аспекти соціальної адаптації та нібито гарантовану медичну допомогу... Проте найбільше, чого не вистачає цим людям - це уваги та поваги з боку здорової частини населення. Милосердя - поняття, яке забувається у щоденній суїті, відкладаєтьсяна потім, зрештою - втрачається. Однак із здатністю співчувати, допомагаючи, ми позбавляємо себе шансу наспівчуття та допомогу тоді, коли потребуватимемо цього найбільше. Іноді потрібно замислитися над тим, чого варті наші здобутки у світі, повному несправедливості, та чи маємо ми право радіти повноцінно, коли поруч страждають інші?
Столичний Храм святих апостолів Петра і Павла, що на проспекті Бажана поблизу станції метро «Бориспільська», функціонує трохи більше року. Ця дерев'яна споруда притулилася поруч з інститутом МВС та може вмістити не більше тридцяти прихожан. Однак іноді у Храмі відвідувачів вдвічі-втричі більше, при цьому усім вистачає місця і кожний відчуває себе комфортно і затишно. У такі дні Храм відвідують діти-інваліди. До обителі вони заходять (заїздять у кріслах) разом «батьками, але впевнено, наче до себе додому. У більшості службу слухають уважно, незграбно намагаються перехреститися у потрібний момент. Тремтячими неслухняними руками вписують імена рідних, аби настоятель помолився за їхнє здоров'я, пошепки запитують у церковній крамниці дозволу взяти приготовлені цукерки, і, отримавши його, - обов'язково візьмуть кілька, поділивши порівну між товаришами. У Храмі, поруч із здоровими людьми, вони не ніяковіють власної немічності, навпаки - розправляють плечі, сміливіше дивляться оточуючим у вічі. Тут - вони свої, ніхто не насміхатиметься над ними та нежартуватиме з їхньої безпомічності.
Опікуватися проблемами реабілітаційного центру та його мешканців настоятель храму Отець Валерій розпочав вісім років тому. Однак, заглибившись усвіт цих людей, вже не зміг залишатися осторонь.
- Це - такі ж люди, як ми з вами, - розповідає настоятель - вони не позбавлені почуттів, бажання діяти та бути корисними. Вони намагаються виробляти своїми руками сувеніри, грають на аматорській сцені, однак їхні зали завжди напівпорожні, а вироби залишаються в архіві закладу.
Намагаючись допомогти знедоленим дітям, Отцю Валерію дуже часто доводиться зіштовхуватися з людською байдужістю та відвертим небажанням надати допомогу. Подібні зустрічі завжди залишають на душі священнослужителя болючий рубець. Особливо вражають історії з його уст про те, наскільки вороже суспільство ставиться до дітей-інвалідів. Логічно постає запитання: хто у такому разі хворий? Діти, які намагаються жити повноцінним життям у міру фізичних можливостей, чи оточуючі, які свідомо відмовляють їм у цьому?
Тим часом у Храмі закінчилася служба. Діти знову роз'їхалися по домівках, змушені дивитися у світ крізь зачинені вікна кімнати, їм важко сподіватися розмаїття почуттів та подій - до наступної служби у Храмі.
|
